Світ, у якому понад 40 мільйонів людей живуть із ВІЛ/СНІДом, не може відгородитись від них. Але й нині упередженість стосовно ВІЛ-інфікованих і стигма є дуже актуальними.

Слово «стигма» виникло у Давній Греції (грец. Stigma – тавро, пляма), де ізгоям ставили тавро розпаленим залізом, або намічали іншим способом, щоб інші люди могли ідентифікувати їх як таких, що зганьбилися своєю поведінкою.

Зараз цей термін широко використовують, однак зазвичай він означає не знак на тілі, а вказує на принизливий (ганебний) статус індивіда як такого.

При зустрічі з незнайомцем ми можемо помітити, що він є носієм певної якості, яка відрізняє його від інших людей і є небажаною для нього. Таким чином, у нашій свідомості він перетворюється із цільної особистості на неповноцінну, яка має певні дефекти. Така якість і є «стигмою».

Дуже влучно про роль стигми наголосив американський психолог Гордон Олпорт: «Ярлики діють на нас так само, як пронизливий звук сирени, і ми стаємо глухими до всіх тонких звуків, які у спокійних обставинах обов’язково помітили б». Стигма призводить до того, що людина ідентифікується виключно як носій певних якостей, і в цьому її соціальна небезпека.

Американський вчений Ірвін Гоффман, якого вважають класиком теорії стигми, описав характеристики хвороб, що можуть піддаватися стигматизації:

людина, що хворіє, сприймається суспільством як відповідальна за те, що вона хворіє;

хвороба є прогресуючою та невиліковною;

суспільство недостатньо обізнане щодо хвороби;

стигми важко приховувані чи не можуть бути приховані.

Очевидно, що ці характеристики можуть бути застосовані й до ВІЛ-інфекції, адже людей, які інфікувалися ВІЛ, суспільство сприймає як відповідальних за свій стан (йдеться про статевий шлях передачі, спільне використання брудного інструментарію для вживання наркотиків).

Попри існування ефективного підтримуючого лікування, ВІЛ-інфекція залишається невиліковною хворобою; досі рівень знань про ВІЛ у суспільстві залишається невисоким; пізня стадія ВІЛ-інфекції, СНІД, зазвичай негативно позначається на фізичному стані людини.

Виділяють два типи стигми: зовнішню і внутрішню.

Зовнішня стигма спрямована зовні на стигматизовану особу і може проявлятися у різних формах: фізичного насилля, морального приниження, звинувачення, осуду, ігнорування тощо. Іншими словами – це нетолерантне ставлення оточуючих до людини, яка чимось відрізняється від інших.

Внутрішня стигма є результатом внутрішніх переживань людини (відчуття власної неповноцінності, безпорадності).

Стигматизація завжди неухильно призводить до дискримінації, яку ще часто називають стигматизацією в дії.

Під терміном «дискримінація» розуміють навмисне обмеження прав частини населення, окремих груп чи індивідів за певною ознакою.

Які ж причини стигматизації?

По-перше – страх інфікування, який у свідомості людей прирівнюється до страху смерті. Страх інфікування у пересічних громадян пов’язаний передусім із недостатніми (або взагалі відсутніми) знаннями щодо шляхів інфікування та профілактики.

По-друге – упереджене ставлення до вже стигматизованих груп (споживачі ін’єкційних наркотиків; чоловіки, які мають секс із чоловіками; особи, що надають сексуальні послуги за плату).

Таким чином, наявні моральні норми формують переконання, що ЛЖВ заслуговують на свій ВІЛ-позитивний статус через «неправильну» поведінку.

Страх бути стигматизованим впливає на намір людини, а саме: пройти тестування на ВІЛ; повідомити інших про свій статус; шукати чи надавати допомогу та підтримку; розпочати лікування.

Отже, стигма, пов’язана з ВІЛ-інфекцією, має негативний вплив на психологічний стан стигматизованої людини та на її здоров’я, що призводить до зниження якості життя людини, під яким розуміють соціальну захищеність, задовільне фізичне самопочуття, задоволення духовних потреб, потреб у спілкуванні, психічне благополуччя та реалізацію і саморозвиток особистості.

Зниження рівня стигматизації є необхідним кроком задля ефективної боротьби з епідемією та надання адекватного догляду і підтримки тим, кого стосується ця проблема. Серед шляхів подолання стигматизації насамперед є надання об’єктивної інформації про шляхи передачі ВІЛ-інфекції та методи профілактики, розвінчування міфів і суспільних стереотипів, а також демонстрація толерантного ставлення до ВІЛ-позитивних людей як поведінки, що має стати нормою у суспільстві.

Психологічна служба наголошує: ВІЛ через дружбу не передається!

Упорядник Волошина Ю.,

завідувач ЦППСР